12 червня 2024 року в КЗ «Переяславський ЦКМ» відзначали 100-річчя з дня народження письменника Івана Кирія. Учасниками цього закладу були й викладачі кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання факультету української та іноземної філології Університету Григорія Сковороди в Переяславі: доктор педагогічних наук, професор Ганна Токмань та кандидат педагогічних наук, доцент Леонід Козубенко.
Іван Кирій народився на Київщині, певний час жив у Переяславі Серцевиною його творчості стали твори про дітей і для дітей. Значна кількість книг має автобіографічний характер, адже письменнику не раз доводилося долати життєві крутосхили. У дванадцять років він став юнкором республіканської газети «На зміну», а у 15 років за оповідання «В степу» нагороджений ІІІ республіканською премією. Про тематичне розмаїття та художню цінність творчості письменника свідчать його твори.
Наприкінці 1980-х написав повість «Голодна весна». Твір вражає, оповідач – хлопчик-підліток. Як сказала у своїй доповіді Ганна Токмань, ця повість конче необхідна для прочитання школярами-старшокласниками, бо в ній історична правда і особлива, для дітей, художня форма. У своєму особистому Facebook професорка навела кілька цитат з цього твору:
- Голод. «А коли довго ніхто не йде мимо хати й мені на думку знову приходить їжа, я слиню пальця, вмокаю його в солянку на столі і облизую. В роті аж пече від солі, але я ковтаю її і жду, що мені трохи полегшає, утамується голод».
- Учімося стійкості у Шевченка. «Ще мить – і я б заплакав. Та раптом відчув на собі пильний Погляд. Зводжу зволожені очі на портрет Шевченка. А-а, це ви, дядечку Тарасе? Вибачте за неувагу. І за слабкість, яку проявив».
- Не піддаємося ні сталіну, ні путлеру. Це у школі. «Я сидів і пильно-пильно дивився на портрет товариша Сталіна, з якого він теж пильно-пильно дивився на мене, щоб пересилити мій погляд. Але я не піддавався. Так дивився на нього, що, здавалося мені, товариш Сталін обурився з моєї впертості, похмурнів, і очі його блиснули хижим блиском».
- Сутність московії, її ставлення до українців, як раніше, так і нині. «Мені здалося, що коли я став просити у товариша Сталіна допомоги, він ледь-ледь, ну зовсім трішечки, посміхнувся у свої чорні вуса: іч, мовляв, чого захотів? Хліба йому пришліть! їж крейду, їж землю, їж траву! А як умреш – не велика біда!»
- Повороти історичної долі: 1933-го з Київщини, інших країв виїжджали заради порятунку до Маріуполя, нині «Прощай, домівко» українці кажуть там, бо окупація. «Прощай, домівко. Коли-то вернемося до тебе… Прощався з селом і я, відчувши у серці щем. Адже покидав його вперше в своєму житті. До Маріуполя ми добиралися більше тижня».
Поза згадками про цей незабутній твір звучали пісні в супроводі бандури, вірші, спогади, відгуки про твори звучали на заході щиро й сердечно.
Ім’я Івана Кирія записане в історію літератури України, а з нами залишаються його книги і пам’ять вдячних читачів.
Пресцентр кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання