Нещодавно вийшла з друку нова монографія кандидата педагогічних наук, професора кафедри української лінгвістики та методики навчання факультету української та іноземної філології Університету Григорія Сковороди в Переяславі Олександра Потапенка, що має назву «Лінгвокультурологія: духовні константи культури».
Лінгвокультурологія: духовні константи культури. Книга 2: монографія / О. І. Потапенко. ‒ Корсунь-Шевченківський : ФОП Майдаченко І. С., 2021. 429 с.
У праці вперше розглянуто найважливіші духовні константи світової культури (вічність, свідомість, молитва та ін.). На основі холістичного, ноосферного підходів автор аналізує ціннісно-смислові аспекти сакральної лексики рідної та іноземних мов. Особливий інтерес викликають розділи про перлини світової мудрості, християнські чудеса.
У книзі вміщено також вибрані поезії та переклади автора, які стали піснями і виконуються народними артистами України, звучать по радіо та телебаченню.
«Вічність – всецілісна збірність, незмінність і повнота буття та життя; нескінченна тривалість. Концепт, символ вічність є одним з найважливіших філософських та богословських понять, щодо сутності якого запропоновано сотні теорій, гіпотез, дефініцій впродовж кількох тисячоліть. Розглянемо етимологію слова «вічність». Юрій Степанов у книзі «Константы: словарь русской культуры» (М., 2004. – С. 847) вказує, що первинною основою були грецькі відповідники atwv «життєва сила, життя, протяжність, вічність», а другою – авестійська уаvāі «назавжди», лат. іnvenis «юний». Таким чином, концепт «вічний» в індоєвропейській культурі первинно означає не просто «вічне, вічно тривале», а «вічно юне». «Вічно молоде – ось що таке вічність», – наголосив Олексій Лосєв. У «Етимологічно-семантичному словнику української мови» Митрополита Іларіона (1994. – Т. ІV, – С. 492–493) сказано: «человек» – той, хто має повну силу», бо «вк» – «сила». Дуже цікава етимологія слова «человек» запропонована у книзі «Образ человека будущего» (К., 2012. – С. 30). Істинне значення цього слова «чело вечности» – вічний розум. Таким чином, відпочатково у слові «вічність» закодована така глибока думка. Вічність – це вічно молода життєва сила, це – життя.
А тепер зіставте нашу етимологію із догматами християнства. Євангеліє говорить про «життя вічне», святі отці про те, що у Царстві Небесному ми, хто туди пішов, будемо одного віку – молодого. Люди, які пережили клінічну смерть (див. Моуді, Монро, Крайсц, Сабо та ін.), стверджують, що бачили на тому світі своїх батьків здоровими і молодими! У шедеврі давньої слов’янської культури «Велесовій книзі» (К., 2004. – С. 28) читаємо фантастичні: «А й того не боїмося, бо то є життя земне, а вище є життя вічне. І мусимо дбати про вічне, яко земне проти нього ніщо». Подібні вірування мали практично більшість народів світу. У книзі Уолліса Баджа «Египетская религия. Египетская магия» (М., 1990. – С. 377) сказано, що в Елевсінських містеріях часто використовувався образ дельфіна: «Він то з’являвся із моря – і нам здається, що він народився, – то зникає у глибині вод – і нам здається, що він помер. Насправді, дельфін залишається тим самим, він просто перебуває то в одному світі, то в іншому. Так само Життя та Смерть – це просто дві сторони однієї медалі, два прояви одного життя. І коли нам здається «тут», що людина померла, тієї ж миті вона народжується там, куди відходить душа, продовжуючи свої мандри, і, навпаки, народжуючись тут, вона на мить помирає там». Отже, та частина нашого життя, яка проходить «там», значно важливіша, ніж та, яка проходить «тут», бо душа людини проводить там значно більше часу, ніж «тут», і тому єгиптяни вважали життя «там» справжнім життям на відміну від швидкоплинного та ілюзорного життя тут, яке більше схоже на сон чи забуття…». І тут ми пригадали теорію геніального фізика Девіда Бома, який пояснював Всесвіт як голограму (теорія «голодинаміки»). В. та Т. Тихоплави у книзі «Новая Физика Веры» (М., 2007. – С. 133–135) пишуть, що електрони у вакуумі то зникають, то знову з’являються: «Якщо електрон здається рухомим, то це викликано безперервною серією таких згортань і розгортань Таким чином, електрон і всі інші частинки, як гейзери, що фонтантанують із землі, утримуються безперервним припливом із прихованого порядку… Він стверджує, що видима реальність, яку ми знаємо і відчуваємо, – це голографічна проекція тієї голограми, що сформована у невидимій, прихованій сфері – згорнутому порядку вищого простору». Тобто, існує наш світ і тонкий (духовний, Божественний)!!! У книзі Ласло Крайсца «В начале было… В поисках источника бытия» (СПБ., 2011. – С. 78–79) описано, зокрема, ефект Казимира, тобто так звані флуктації вакууму: «Флуктація передбачає, що у вакуумі постійно виникають так звані віртуальні частинки, які з’являються на короткий час і потім знову зникають – до того, як їх взагалі можна по-справжньому побачити… І куди вони пропадають, коли полишають наш світ? Чи може бути так, що вакуум пов’язує наш Всесвіт з іншим? Можливо, наші віртуальні частинки, коли вони зникають, потрапляють в інший Всесвіт? Можливо, у цьому паралельному Всесвіті реально є те, що теологи називають небесами, а спіритуалісти – потойбіччям? І якщо все це так, то, можливо, віртуальні частинки постійно мандрують між цією та «тією» стороною, ніби листоноші, підтримуючи таким чином зв’язок?». І тут ми пригадали одну із захоплюючих книг Грегга Брейдена «Матрица сознания» (М., 2014. – С. 29). Зокрема, вчений пише: «Квантові частинки взаємодіють між собою і у минулому, й у майбутньому. Вони не обмежені нашими концепціями минулого, теперішнього й майбутнього; для квантової частики існує лише поняття «тут» і «тепер». Усі ці фактори дуже важливі, тому що ми самі складаємося із тих самих квантових частинок, які можуть вести себе чудодійним чином, якщо для них створити необхідні умови. Тут виникає запитання: якщо квантові частинки не обмежені «законами» фізики – у всякому разі такими, як вони нам відомі сьогодні – і якщо ми самі складаємося із цих частинок, то чи можемо ми творити чудеса? Чи означає та свобода у часі та просторі, які демонструють квантові частинки, того, що така ж свобода можлива і в нашому житті?». Відповідь: впевнена – «Так!». Якщо частинки, із яких ми складаємося, миттєво поєднуються одна з одною, можуть одночасно перебувати у двох місцях і навіть змінюють своє минуле за допомогою вибору, зробленого у теперішньому, значить, це ж саме можемо й ми. А отже, (автори не спромоглися на таку думку) воскресіння – можливе. А отже, життя вічне у новому духовному тілі – можливе!!!»
Щиро вітаємо Олександра Івановича з виходом монографії. Бажаємо подальших професійних успіхів, реалізації нових задумів і творчого натхнення!
Пресцентр кафедри української лінгвістики та методики навчання