З нагоди відзначення дня перепоховання Тараса Шевченка, викладачі кафедри української та зарубіжної літератури та методики навчання факультету української та іноземної філології Університету Григорія Сковороди в Переяславі доктор філологічних наук, професор Галина Мазоха, доктор педагогічних наук, професор Ганна Токмань, кандидат педагогічних наук, доцент Леонід Козубенко, кандидат філологічних наук, доцент Юлія Бродюк, кандидат філологічних наук, доцент Марія Пангелова, кандидат педагогічних наук, доцент Наталія Черниш долучилися до культурологічного заходу «Переяславський заповіт Тараса Шевченка», який відбувся 20 травня 2022 року в актовій залі Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав».
Емоційним був виступ доктора педагогічних наук, професора Ганни Токмань, яка пройшлася простором написаного 1845 р. в Переяславі вірша «Заповіт», шукаючи і розгадуючи загадки, занурюючися в таємниці:
«Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій» – чому на могилі, а не в могилі? Бо йдеться не про спосіб поховання (у землі, а не спаленим, розвіяним), а про місце: могилами називали гори, пагорби. «Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий» – зачекайте, уже ж поховали, як може бути «видно», «чути»? Тарас Шевченко вірив у безсмертя душі, до того ж не хотів, щоб вона відлітала в небеса, де вічний спокій, а залишав її в Україні. «Як понесе з України У синєє море Кров ворожу… отойді я І лани, і гори – Все покину і полину До самого бога Молитися… а до того Я не знаю бога» – Оксана Забужко прояснила ці рядки за легендою про заложного мерця: душа, залишена на землі в заставу, до відплати. Вісім років тому можна було розуміти образ крові ворожої як метафору – але не нині: хай несе чорну кров рашистів у наші моря – Чорне і Азовське, вони поглинуть, а Шевченкова душа полетить до Бога молитися за щастя України (а може, й відмолювати наші минулі гріхи). «Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте» – кайдани наділа нам московія: кріпацтво, політичну і національну неволю. Поет парадоксально згадує релігійний ритуальний акт – окроплення: без знищення ворога-загарбника волі не буде! «І мене в сем’ї великій, В сем’ї вольній, новій» – яка родина? Українська, у той самий час на тій же Переяславщині поет написав послання «І мертвим, і живим…», де назвав братами («Обініміться ж, брати мої…») усіх українців – бідних і багатих, різних соціальних станів, фахів, рівнів освіти; і нашу матір Україну («Нехай мати усміхнеться, заплакана мати»). «Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом» – пригадуєте у Пушкіна: «Я памятник себе воздвиг нерукотворный, К нему не зарастёт народная тропа» – скільки самозвеличування, імперської пихи! І слова нашого Пророка, у яких українська скромність, висока культура, повага до інших героїв. Він навіть цей вірш не назвав урочисто «Заповіт», назвали інші, пізніше. І правильно зробили – пора здійснювати, найвища!»
Натомість кандидат педагогічних наук, доцент Наталія Черниш відмітила надзвичайну актуальність творчості Тараса Шевченка:
«Тарас Григорович живе серед нас, додає нам сміливості і впевненості у боротьбі з ворогом. Адже Україні знову доводиться виборювати свою свободу і незалежність. Сьогодні у творчості Пророка ми знаходимо віру, силу і наснагу. Він не боявся висловлювати свою думку та відстоювати свої погляди. Тож нехай його творчість завжди буде для нас підтримкою та нагадує, через що ми пройшли і як треба виборювати свободу».
Видається, величний заповіт Тараса Шевченка виконано – його поховано «серед степу широкого, на Вкраїні милій». Тепер нам потрібно виконати ще одну заповідь Пророка – «кайдани порвати і вражою злою кров’ю окропити волю».
Пресцентр кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання